Каталог файлов

История Украины

Урок № 2

ТЕМА 2. Социально-экономическое развитие украинских земель. Иностранный, русский, австро-венгерский и отечественный капитал в экономике украинских земель. Экономический кризис 1900-1903 гг. Монополистические объединения. Роль железнодорожного строительства в ускорении экономического развития.

ОПОРНЫЕ СХЕМЫ

Особенности экономического развития надднепрянской Украины в начале ХХ в.

Крупнейшие монополистические объединения, которые действовали  в надднепрянской Украине в начале ХХ в

ЛЕКЦИОННЫЙ МАТЕРИАЛ
    Економічний розвиток українських земель        на початку ХХ ст.

1. Економічне життя на початку ХХ ст.

 У 90-х роках ХІХ ст. у Російській імперії, як і в провідних країнах Європи, відбувався активний процес модернізації — оновлення політичних, соціально-економічних, виробничо-технологічних, культурних та інших змін у суспільстві. Суттєвою перешкодою модернізації в Росії були: низький рівень економіки, слабкий внутрішній ринок, нестабільна фінансова система. Розвиток промисловості, особливо воєнної, потребував істотних капіталовкладень. З цією метою царизм проводив жорстку податкову політику. Були введені високі податки на товари широкого вжитку, державна монополія на горілку. Це дозволило накопичити певні кошти для активного розвитку промисловості. Одночасно була проведена фінансова реформа, яка забезпечила стабільність рубля, сприяла розвиткові банківської справи, оздоровленню фінансової системи в цілому і, що особливо важливо, — імпорту капіталу. Основні показники виробництва промислової продукції підприємствами України на початку ХХ ст. (у % від загальноросійського обсягу). Проаналізуйте діаграму і висловіть власне судження щодо місця та ролі України в економіці Росії на очатку ХХ ст. Порівняно з країнами Західної Європи індустріальна модернізація в Росії мала свої особливості. Потужним джерелом фінансування російської промисловості були іноземні інвестиції. Французько-бельгійський, англійський, німецький капітали активно вливалися в розбудову важкої промисловості та залізничного транспорту. В окремих галузях, зокрема у вугільній та металургійній, частка іноземних інвестицій складала до 70 %. Іноземців приваблювала можливість отримання надприбутків за рахунок експлуатації дешевої робочої сили. На півдні України у розбудові підприємств важкої промисловості брали участь більше сотні французьких, бельгійських та німецьких компаній. Це дозволило Україні випередити Урал і вийти на перше місце в імперії з видобутку кам’яного вугілля та залізної руди. Тут функціонувала майже п’ята частина від загальної кількості наявних в Росії підприємств гірничодобувної та обробної галузей. Закордонні інвестиції сприяли розвиткові промисловості. Важливою особливістю російської економіки було її державне регулювання. Держава захищала від іноземної конкуренції галузі видобувної та металургійної промисловості, які тільки починали розвиватися. Вітчизняним власникам підприємств влада надавала великі кредити, податкові пільги та державні замовлення, особливо у воєнній сфері. Політика державного протекціонізму сприяла розвитку добувної, металургійної та машинобудівної галузей, але одночасно робила їх залежними від державних замовлень та вразливими на внутрішньому ринку. До особливостей індустріального розвитку Росії початку ХХ ст. слід віднести також існування самодержавної монархії та інших пережитків кріпосницької епохи. В Україні утворилися чотири промислові райони, які мали загальноросійське значення: Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий та Південно-Західний цукровий. Промислові підприємства цих районів виробляли значну частину вугілля, коксу, залізної руди, чавуну, сталі та прокату, залізничних рейок, ртуті, цукру. Україна була частиною загальноросійського ринку, і її промисловий розвиток сприяв економічному поступу всієї імперії.

Індустріальна модернізація в Україні, як і в цілому в Росії, почалася з інтенсивного залізничного будівництва. Залізниці були провідною рушійною силою для розвитку головних галузей важкої промисловості. Перша залізниця, яка з’єднала Одесу й Балту, була побудована ще в 1865 р. На початку ХХ ст. мережа українських залізниць становила вже близько 8,5 тис. км. Це впливало на виробництво рейок та розбудову паровозобудівних заводів, які діяли в Луганську і Харкові. Процес індустріалізації був характерний для окремих регіонів і не зачепив більшості українських земель. Внаслідок цього розвиток господарства України мав доволі однобічний характер. Лише близько 15 % українських підприємств виробляли готову продукцію, решта була постачальниками сировини для північних російських підприємств. При цьому ціни на українську сировину були низькими, а на кінцеву продукцію — російські товари — високими. Іншою особливістю промислового виробництва в Україні була його орієнтованість на переробку продукції сільського господарства. Харчова галузь довгий час залишалася

2. Економічна криза 1900-1903 рр.

 Бурхливий розвиток 90-х років перервався економічною кризою. У 1899 р. в імперській столиці неочікувано збанкрутіли дві великі фірми, тісно пов’язані з багатьма фінансовими установами, промисловими та транспортними підприємствами як в Росії, так і в Україні. Через фінансову кризу в Європі Росія в 1900 р. не змогла взяти кредити за кордоном. Власні можливості не дозволили владі забезпечити новостворені підприємства відповідним фінансуванням, а їхню продукцію — ринками збуту. Різко скоротилися державні замовлення. Російська промисловість, яка залежала від іноземних інвестицій та державних замовлень, виявилася нездатною протистояти кризі, що швидко поширилася на всі сфери економіки.
В Україні її ознаки першими відчули галузі важкої промисловості — металургійна та вугільна. У 1902 р. з 56 доменних печей Півдня працювали лише 23, але і їхні виробничі потужності використовувалися лише наполовину. Спад промислового виробництва особливо позначився на Донецькому та Катеринославському гірничопромислових районах. Велика кількість готової продукції не збувалася і зберігалася на складах, що призвело до різкого зменшення обсягів видобутку вугілля, залізної руди та виробництва металу. Ціни на вугілля і метал впали. Внаслідок кризи майже припинилося будівництво залізниць, на третину скоротився випуск паровозів. Не оминула вона й інші галузі виробництва. У харчовій промисловості особливо постраждали українські цукрові заводи, які були орієнтовані на експорт. Значно менших збитків зазнали підприємства, які виробляли товари на внутрішній ринок. Уряд намагався підтримати великі підприємства, надаючи їм значні кошти, пільги та замовлення. Перш за все підтримувалися металургійні підприємства, серед яких були Південноросійське, Дніпровське та Донецько-Юріївське. Проте це не покращило загальну економічну ситуацію в Україні. Сотні малих і середніх промислових підприємств або згорнули виробництво, або взагалі збанкрутіли.

3. Особливості розвитку промисловості на початку ХХ ст
Економічна криза сприяла концентрації промислового виробництва та виникненню монополістичних об’єднань. Вони диктували умови й обсяги випуску товарів та реалізації продукції, регулювали ціни. Особливо помітно цей процес відбувався у вугледобувній та металургійній галузях промисловості України. Тут виникла велика кількість акціонерних товариств — синдикатів. Підприємства, які входили до складу синдикатів, зберігали виробничу та комерційну самостійність. Пізніше стали виникати концерни, які значно звужували самостійність підприємств, що входили до їхнього складу. Одним з перших утворився синдикат «Продамет», який мав контори у Катеринославі, Юзівці, Маріуполі, Києві, Одесі. Синдикат «Продвугілля» базувався на підприємствах Донецько-Придніпровського вугільного басейну. Це були могутні об’єднання, які контролювали виробництво і збут металу та вугілля в усій імперії. Пізніше з’являються «Продвагон», «Гвіздок» тощо. Діяли також монополістичні об’єднання цегляних заводів, солепромислових підприємств, цукрозаводчиків. Одночасно виникли банківські монополії, які зосередили в своїх руках значні фінансові кошти. Вони отримали можливість контролювати більше половини капіталів підприємств вугільної і металургійної промисловості імперії та впливати на розвиток цих галузей. Виник союз великих банків з впливовими монополістичними об’єднаннями. Утворилося невелике коло осіб, які одночасно були власниками банків і промислових підприємств. Наприклад, Російський для зовнішньої торгівлі банк мав своїх представників у керівних органах Катеринославського гірничопромислового товариства. Директор Петербурзького міжнародного банку був одночасно віце-головою Нікопольсько-Маріупольського гірничопромислового товариства. Це були представники так званої фінансової олігархії.

Іншою особливістю розвитку промисловості була концентрація робочої сили — різке зростання кількості робітників на великих підприємствах. У шести промислових центрах (Катеринослав, Харків, Луганськ, Юзівка, Одеса, Київ) працювало понад 44 % робітників України. Індустріалізація в українських землях Австро-Угорської імперії відбувалася лише на підприємствах, які займалися видобутком нафти і озокериту. Активізувалися лісопильна та борошномельна галузі. Підприємства виникали і розвивалися завдяки австрійським та німецьким інвестиціям. У Галичині, Закарпатті й Північній Буковині майже не існувало великих промислових підприємств, оскільки населення регіону традиційно займалося сільським господарством. Наслідки кризи в Австро-Угорщині були вкрай важкими. Закривалися великі й середні підприємства нафтопереробної та деревообробної промисловості. Різко збільшилася кількість безробітних.

4. Стан сільського господарства

На початку ХХ ст. Росія була аграрно-індустріальною державою, у якій сільське господарство давало 2/3 національного доходу. У процесі індустріальної модернізації земля, особливо на Півдні України, швидко перетворилася на товар, який підлягав купівлі та продажу. За короткий час частина українського дворянства розпродала значну кількість своїх земельних маєтків. Частина поміщиків переорієнтувала власні господарства з виробництва одного виду сільськогосподарської продукції на багатогалузеві. Поступово вони перетворювалися у власників цукрових, суконних заводів, гуралень, займалися торгівлею тощо. Відомими українськими підприємцями стали Терещенки, Симиренки, Харитоненки, Яхненки. Капітал сімей українських підприємців зростав, кошти вкладали в сільськогосподарські та промислові акціонерні товариства. У 1897 р. на теренах України виник перший в імперії синдикат цукрозаводчиків «Цукор», який об’єднав українських, російських, єврейських та польських капіталістів. Це було могутнє монополістичне об’єднання, основною виробничою базою якого став Південно-Західний промисловий район. Воно сконцентрувало у своїх руках 71 % виробництва та продажу цукру. Михайло (зліва) та Іван Терещенки Терещенко Михайло (1886-1956). Походив з родини відомих українських промисловців та землевласників, які входили до числа засновників Всеросійського товариства цукрозаводчиків, цукрового та рафінадного синдикатів. Родина посідала провідне місце в торгівлі цукром, хлібом, худобою, гуральному, суконному виробництві тощо. Михайло Іванович мав блискучу освіту, знав тринадцять мов, був вундеркіндом у математиці, вправним альпіністом і віртуозним музикантом. Він був міністром фінансів та міністром іноземних справ у Тимчасовому уряді, депутатом IV Державної думи. М. Терещенко та його родина були відомими меценатами. На початку століття у сільському господарстві України поглибилася спеціалізація з певної продукції. Наприклад, Правобережжя стало основним районом вирощування цукрового буряку, Лівобережжя — зерна і картоплі, Південь — зерна та виробництва продукції тваринництва. Індустріальна модернізація пришвидшила процес майнового розшарування у селянському середовищі. Ще наприкінці ХІХ ст. майже кожне четверте з селянських господарств належало до заможних. Окремі з них за розмірами зрівнялися з поміщицькими і нараховували сотні десятин. Працюючи на ринок, такі господарства багато уваги приділяли покращанню якості сіменного фонду, розведенню худоби, підвищенню якості сільськогосподарської продукції в цілому. Значно розширилися площі, зайняті під технічними культурами, зокрема цукрового буряку, соняшнику, тютюну, льону. Частина поміщицьких та заможних селянських господарств активно впроваджувала машини — сівалки, молотарки, віялки, жниварки, локомобілі (пересувні та стаціонарні парові двигуни, які приводили в рух сільськогосподарські машини). Використання техніки підвищило продуктивність праці та якість продукції. У таких господарствах запроваджувалися нові агротехнічні підходи до обробітку землі. Чимало поміщиків розорювалися і продавали свої землі. Проте великі поміщицькі землеволодіння збереглися на Волині, в Катеринославській, Херсонській та Таврійських губерніях, а на Правобережжі вони були домінуючими. Поступово зростала кількість заможних селян, але близько половини селянських господарств залишалися бідняцькими.

Малоземелля змушувало селян орендувати землю у поміщиків, які здавали її малими наділами і, як правило, на один посів. Селяни працювали на умовах передачі поміщику половини врожаю. Часто до весни бідняцьким господарствам не вистачало власного зерна, і його брали в борг, який відробляли наступного літа. Відробіткова система породжувала кабальну залежність селян і перешкоджала впровадженню нових методів господарювання. Оренда і відробіткова система сприяли розшаруванню селянства. Сільська біднота розорювалася і перетворювалася на наймитів, яких на початку ХХ ст. в Україні нараховувалося приблизно 1,8 млн. Багато селян у пошуках роботи йшли до міста. Зростала кількість тих, хто в пошуках кращого життя переселявся на Кавказ, у Крим та до Сибіру.

5. Кооперативний рух

Наприкінці ХІХ ст. у Східній Галичині з ініціативи національної інтелігенції — юристів, учителів, священиків — почав поширюватися кооперативний рух. Організовувалися кредитно-позичкові та споживчі кооперативи, які надавали фінансову допомогу українським селянам й допомагали їм протистояти у боротьбі з поміщиками. У краї діяло близько півтисячі кредитних організацій, спілок для продажу сільськогосподарської продукції, кооперативних крамниць. Для фінансування кооперативного руху було створено українське ощадне товариство «Дністер». З’явилася спілка «Сільський господар», було утворено Крайовий земельний банк. Широку підтримку кооперативному рухові надавала греко-католицька церква і особисто митрополит Андрей Шептицький. Михайло Левитсьеий У Південній Україні активну діяльність з поширення кооперативного руху розпочав син сільського священика з Херсонщини Микола Левитський. Він організував першу хліборобську артіль, розробив правові, економічні й моральні засади її діяльності. Ініціатива Левитського знайшла широку підтримку серед селян. На початку ХХ ст. у більшості губерній діяли сотні кооперативних артілей. Населення вбачало в них порятунок від малоземелля та зубожіння. Сам Левитський вважав, що кооперативний рух сприяє не тільки господарській діяльності селян, але є також засобом «духовного відродження рідного краю й народу». Микола Левитський і Василь Доманицький заснували понад 2 тис. сільськогосподарських кооперативів й ощадно-позичкових селянських товариств. У них селяни могли отримати позичку, придбати товар за стабільними цінами. Царські власті намагалися закрити українські кооперативні організації. Керівники артілей переслідувалися, а їхні учасники залякувалися. Австро-угорська влада не чинила перепон розвиткові кооперативного руху. Індустріальна модернізація підросійських українських земель сприяла активному розвитку галузей важкої промисловості на Сході та Півдні України. Її перервала криза 1900-1903 рр., яка позначилася на соціально-економічному житті українців. На західноукраїнських землях промисловість розвивалася слабко, населення традиційно займалося сільським господарством. Свавілля поміщиків, перенаселення, висока ціна за оренду землі, низькі врожаї, злиденна оплата праці та численні податки непосильним тягарем лягали на плечі українських селян. Рятував село кооперативний рух. Спільними зусиллями селянам вдавалося протистояти державі і поміщикам.

Источник: http://freeref.ru/wievjob.php?id=39747

ЗАДАНИЕ. Проработайте текст лекции, учебник Турченок.  §4,5. Ответьте на вопросы, сделайте опорный конспект.